Після вечірнього тренування ми поспілкувалися з одним з найяскравіших борців Джурівської школи, чемпіоном Європи та світу серед кадетів, віце-чемпіоном світу серед юніорів – Андрієм Джелепом. Сьогодні Андрій Джелеп разом з найсильнішими вихованцями рідної школи професійно тренується в Прикарпатській Академії вільної боротьби імені Василя Федоришина під керівництвом талановитого спеціаліста – Івана Васильовича Курилюка.

– Андрію, впродовж останніх років, ти регулярно виборював призові місця на чемпіонатах Європи та світу серед кадетів, юніорів, як сьогодні почуваєшся без змагань?

– Звичайно, як і кожен борець скучив за стартами. Змагання і перемоги є сенсом нашої щоденної, кропіткої праці. Без змагальної практики не відбувається професійного зростання спортсмена. Дуже засмутився коли дізнався, що чемпіонати Європи та світу серед молоді скасовано. Однак, це не привід впадати у відчай і припиняти тренування. Важливо працювати і самовдосконалюватися не зважаючи на будь-які виклики долі. Адже будуть в нашому житті і світлі дні, і радісні роки, головне вірити й не втрачати надії! Всьому свій час. Значить воно так мало бути. Найгірше, що від нас нічого не залежить. Мусимо терпіти, тренуватися, бути на позитиві.

– Ти дуже скромна, привітна, вихована людина, кому завдячуєш своїм вихованням?

– В першу чергу – родині. Батькам. Саме атмосфера в домі, стосунки між мамою і татом формують здорове світосприйняття дитини,впливають на її характер та поведінку в майбутньому. Багато сил доклав мій тренер – Іван Васильович Курилюк, який «домурував» в мені правильний чоловічий фундамент. Змалечку прищеплював любов до праці. Повагу до старших. Навчив бути відповідальним, самостійним, дисциплінованим. Саме батькам і своєму Вчителю завдячую своїм вихованням. Дякуючи рідним і своєму тренеру дійшов розуміння, що все, щоби не робив і чим би не займався, маю чинити по доброті, а не по злобі. Я є християнином і розумію, що наші думки, наміри, слова, вчинки мають будуватися виключно на любові.

– Своєю усмішкою, привітним виглядом ти спростовуєш уяву про спортивну злість. Мені здається злості в тобі взагалі нема! Ніякої. Ти – добра, позитивна людина. І своїм прикладом і поведінкою доводиш, що перемагати можна і на більш високих «вібраціях».
– Можливо, ззовні внутрішня концентрація і не проглядається на моєму обличчі, як в інших спортсменів, але, як і кожний борець, серйозно налаштовуюся на кожну сутичку. Не сказав би, що в мені є відсутня спортивна злість. Просто намагаюся не зациклюватися на негативних емоціях. Подумки готуюся до чесної, безкомпромісної боротьби. Моє завдання – гідно виконати свою роботу. Уникнути зауважень та претензій з боку суддів. Не припустити бійки під час поєдинку. Продемонструвати яскраву боротьбу в межах дозволених правил. А те, що мій вигляд зберігає повний спокій, можливо є одним із моїх козирів.

– Як тобі вдається контролювати емоції на килимі?
– В спортивному плані ніколи не дозволю собі сплеск емоцій під час боротьби чи в залі. Під час змагань на публіці не вмію показувати своє невдоволення, обурення чи зневагу. Для мене така поведінка є неприйнятною. Навіть якщо засудили, чи щось мені не сподобалося, не стараюся виправдовуватися, сперечатися чи йти на конфлікт. Все приймаю зі спокійним серцем. Бо вважаю, будь-які агресивні дії з мого боку можуть тільки погіршити ситуацію.

– Ти є віруючою людиною, чи просиш про допомогу у Господа чи відчуваєш Його підтримку?
– Так, відчуваю. Бог мені завжди допомагає. Часто звертаюся до Нього в молитвах. На мою думку кожна віруюча людина повинна зберігати зв’язок із Творцем. Говорити з Ним, як з рідним батьком. І Бог чує наші молитви. Перед змаганнями прошу в Небесного Отця про опіку і Господь дає сили. Інколи,під час боротьби, виникають певні моменти, коли з’являються думки здатися, але я відчуваю підтримку Вищих Сил і це допомагає мені боротися до кінця.

– Чи встигаєш під час напруженого поєдинку, коли боротьба є рівною, сказати в серці: «Дай сили, Господи!»?
– Під час сутички, як правило, цілком зосереджуюсь на боротьбі. В перерві вислуховую поради секундантів і встигаю перехреститися. В гострих моментах роблю все від себе залежне, але зараз замислився, що це було би добре спробувати. Річ у тім, що під час відповідальних поєдинків все відбувається настільки блискавично, що деколи не встигаєш зрозуміти, що робиш. Навіть не маєш часу подумати над правильним рішенням. Бог так би мовити авансом дарує тобі правильні підказки, ти їх реалізовуєш і наприкінці дякуєш за супровід.

– Мав щастя бути присутнім на тренуваннях в Джурові і відчув особливу атмосферу вашого рідного гніздечка, яке невипадково порівняв з монастирем. У мене склалося відчуття, що кожен борець Джурівської школи виходячи на килим не просто виходить виконувати важку фізичну роботу, а несе посвяту, виконує служіння. Про що особисто думаєш під час тренування?
– Направду атмосфера Джурівського залу є особливою. Вона є зарядженою духом щирості, правди, сумління. Переступаючи поріг залу потрапляєш в рідну стихію, яка відразу надихає тебе на творчу, плідну працю. Під час тренування повністю віддаюся роботі. Відкидаю всі зайві думки. Концентруюся на тренуванні. Власне, особиста концентрація і зосередженість кожного борця нашої школи над виконанням тих чи інших завдань і створюють неповторну атмосферу нашого залу. В цьому залі було пролито так багато поту, крові, навіть сліз, що це утворює особливий дух, якого не можна побачити, але відчуваєш його всіма фібрами свого єства. Його не можна доторкнутися, але він є.

– Напевне, дуже важливо вірити в те, що ти робиш?
– Звичайно. Коли їду на змагання, відчуваю впевненість, що можу бути переможцем. Звісно, розумію, що інші хлопці теж працювали, викладалися на тренуваннях і вони так само їдуть перемагати. Але знаю, як багато ми працювали, скільки особисто виконав роботи і в мене є внутрішнє переконання, що зможу все, що ми відпрацьовували під час тренувань виконати найкращим чином.

– Звичайно, Джурівська школа це яскраві вихованці – Роман Гуцуляк, Брати Білейчуки, Валентин Блясецький, Ігор Никифорук, ти, і за вами проглядається постать непересічного тренера – Івана Васильовича Курилюка. Розкажи про вміння Івана Васильовича відчувати борців, його талант знаходити спільну мову з кожним, про його дар творити чемпіонів…
– Він знає кожного з нас із малечку. Чудово розуміє, що нам потрібно і на що слід робити акцент під час підготовки до змагань. Між нами справді є симбіотичний зв’зок, ми багато спілкуємося, розбираємо різні ситуації, якщо щось не виходить, звертаємося до нього або він сам підходить і пояснює нам, як краще робити. Між нами зберігаються дружні стосунки і ми можемо говорити не тільки на спортивні, а й побутові, життєві теми. Якщо нас щось турбує, Іван Васильович уважно вислухає і допоможе знайти правильне рішення в будь-якій ситуації, дасть мудру пораду. Дуже важливо, щоби між спортсменом і тренером було повне взаєморозуміння та довіра.

– Всіх вихованців Джурівської школи вирізнють найкращі людські риси – скромність, зичливість, порядність, на яких цінностях ґрунтується виховання в школі?
– В першу чергу – на дисципліні. Ми всі дуже серйозно, відповідально ставимося до занять боротьбою. Кожний джурівець почувається членом великої дружньої родини, де панують любов, повага, братерська підтримка. Кожен із нас зробив вибір і ми є свідомими цього вибору. Ніхто з борців школи не має права без поважної причини пропустити тренування. Після занять, ми самі, по черзі, прибираємо килим і тільки після цього з почуттям виконаної роботи залишаємо зал.

– Сьогодні ви разом з Іван Васильовичем та іншими борцями переїхали до Франківська і тренуєтеся в Прикарпатській академії боротьби імені Василя Федорошина, ви спробували відтворити зовнішній колорит рідного гніздечка, чи вдалося зберегти атмосферу Джурівського залу?
– Для того щоб відродити атмосферу рідного залу, напевне, має пройти не один рік. Має пролитися багато поту. Але ми завзято тренуємося і поступово йдемо до того. Святі образи, гуцульські килими – все нагадує нам про рідне Покуття і про те, як маємо працювати і як все повинно бути.

– Як ти попав на боротьбу?
– Мені було 6 рочків, пам’ятаю, тато запитав у мене, чи не хочу боротися. Я був маленький, не зовсім зрозумів про що мова і відразу погодився. Однак, мені на тренуваннях відразу сподобалося. Ігри, спілкування, праця, нові друзі. Я отримував задоволення від занять боротьбою і кожного разу з радістю біг до залу.

– Найвизначніший успіх прийшов до тебе на чемпіонаті світу серед кадетів в Тбілісі, коли ти переміг чинного чемпіона Європи ГеоргіосаПілідіса і виборов звання чемпіона світу, що ти відчував в той момент?
– Навряд чи зможу переказати ті відчуття, які переживаєш в такі моменти, коли піднімаєшся на п’єдестал пошани світової першості і на честь твоєї країни лунає Гімн. Ці емоції неможливо передати словами, це потрібно відчути. Смак перемоги можна тільки пережити. І, знаєте, ці почуття дають велику мотивацію знову повертатися до роботи і прагнути нових перемог. Фактично, на тому чемпіонаті мене ніхто не знав. Ми з Іваном Васильович проробили колосальну роботу і я дякую Богові, що вдалося виконати все, що від мене залежало.

– В одному з інтерв’ю, вже будучи чемпіоном Європи та світу серед кадетів, ти зізнався, що важливо здолати молодіжний бар’єр, підтвердити кадетський успіх. Яким для тебе був перехід до юніорської боротьби і розкажи про рівень нових суперників, з якими ти зустрівся?

– Перший рік, коли міг боротися по юніорах – 2017, ми порадившись з Іваном Васильовичем пропустили, і вважаю, що це було правильне рішення. Потрібно було трохи підрости, зміцніти. Коли з 2018 року розпочав боротися по юніорах, справді відчув різницю. Ці хлопці вже не робили дитячих помилок, працювали більш зібрано, чітко. Були сильнішими фізично. І під них потрібно було вибудовувати іншу тактику.

– Одним із таких суперників виявився американець Дайтон Фікс, з яким ви зустрілися на чемпіонаті світу Словакії 2018 року, які висновки ти зробив після цього поєдинку?
– Фікс став для мене незручним суперником. Американець відразу пішов в наступ, з перших секунд взяв шалений темп і змусив відступати. Мені не вдалося переломити хід поєдинку і нав’язати йому своєї боротьби. Можливо, я обрав неправильну тактику. В наступному колі Фікс поступився індусу Нав’єну, і переглядаючи той поєдинок ми побачили його слабкі місця і зробили відповідні висновки.

– А вже наступного року тобі вдалося стати віце-чемпіоном світу в Таллінні. Майже в усіх поєдинках ти переміг з явною перевагою. Чи вивчаєш боротьбу своїх головних конкурентів і чи є в тебе план боротьби під кожного суперника?
– Сьогодні кожний професійний борець повинен знати своїх головних конкурентів, вивчати їхню боротьбу, незалежно від того чи вони показали результат чи ні. Не можна недооцінювати будь-якого суперника. На кожного борця слід налаштовуватися, як на чемпіона світу. Звичайно, без розбору технічних прийомів борців, їхніх дій в атаці й захисті, тактичних схем, в молодіжній та чоловічій боротьбі не обходиться. «На ура» нікого не візьмеш, потрібно вивчати сильні сторони конкурентів і готуватися до жорсткого протистояння. Впевнений, так само як і я, мої суперники аналізують мій стиль боротьби, і тому слід усвідомлювати, що не все із того, що тобі вдалося виконати вчора, пощастить повторити завтра. Нам потрібно весь час вдосконалювати техніку, збагачувати арсенал своїх дій. Шукати нові комбінації, створювати нестандартні зв’язки.

– Знаю, рідні підтримують тебе в усьому, вболівають за тебе, скажи пару слів про свою сім’ю.
– Моїм батькам подобається моє захоплення і вони завжди мене підтримують. Ніколи в нас не було розмов, що мені потрібно займатися чимось іншим.

– Що б порадив молодим борцям?
– Перш за все не потрібно нікого боятися. Важливо наполегливо тренуватися, впевнено йти до своєї цілі та пам’ятати про те, що ти проробив багато роботи,й це безслідно не проходить. Навіть якщо щось не виходить, не втрачай надії, впевнено рухайся до своєї мети. Ніколи не потрібно опускати руки. Всьому свій час. Важливо працювати, вірити і бути вдячним людям, які тебе підтримують, які завжди з тобою поруч – батькам, тренерам, друзям, меценатам.

– До речі, кому б хотів подякувати?
– Татові Ярославу і мамі Зоряні, братам Роману і Олегу. Івану Васильовичу Курилюку! Всім людям хто в мене вірить і мене підтримує. Рідній Снятинській ДЮСШ «Колос». Всім меценатам хто опікується боротьбою, підтримує борців. В першу чергу Асоціації вільної боротьби, президенту Юрію Копитко, віце-президенту АВБУ Едуарду Петровичу Прощуку, спонсорам Асоціації ТМ Лімо та компанії Glusco, декану факультету Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Ярославу Яціву та підприємцю Володимиру Томашу.

– Твоя головна мрія?
– Олімпійська медаль!
– Андрію, дякую за розмову. Бажаю терпіння, наснаги, перемог!
Розмовляв: Олександр Пастухов