Напередодні турніру Синявського, аби дізнатися більше про Володимира Івановича Синявського, Національна Асоціація Спорту України вирішила зустрітися з його найкращим учнем – Кулєшовим Іваном Васильовичем. Було хвилююче, дізнатися нове з життя Володимира Синявського та пройтися по стежині спортивної кар’єри Івана Васильовича Кулєшова.

Кулєшов Іван Васильович – майстер спорту міжнародного класу, чемпіон Радянського Союзу і Європи, учасник ХХ Олімпійських ігор в Мюнхені, заслужений тренер України, тренер школи вищої спортивної майстерності міста Києва.  Ось, які відповіді ми почули на задані питання…

– Ви земляк Володимира Івановича Синявського. В першу чергу мені цікаво дізнатися, де пройшло ваше дитинство і юність.

– Я народився в Росії, поруч з Харківською областю, Курська область, 70 км від Харкова. Всі наші працювали у Харкові на заводі, ну і я поїхав. Я коли вступив до ПТУ в Харкові, а Володимир Іванович раніше закінчив при заводі ХМЗ, ПТУ (міське професійно-технічне училище), і коли він проїздом був у Харкові, там виступав, тоді я сидів у залі.

– В якому віці ви зрозуміли, що спорт є вашим покликанням? Як розпочалася ваша спортивна діяльність?

-. Тоді, коли  я вирішив піти на гімнастику, мені було 15 років, а тренер подивився і каже: «Ти подивися, ось хлопчик і йому 14 років, він уже Майстер спорту та призер України. Ну, зможеш ти дійти максимум першого розряду, а що далі?»

Якось мене мій друг, повів в секцію боротьби в Харкові і я залишився там, почав займатися вільною боротьбою. У мене був перший тренер Гамаль Євген Іванович. До армії я став кандидатом у Майстри спорту. Мене призвали в армію в 1965 році, незабаром став Чемпіоном дивізії, (тоді до цього серйозно ставилися) і відібрали на Чемпіонат Київського Військового округу. На цьому змаганні я посів 7 місце.

– Як ви познайомилися з вашим майбутнім тренером Володимиром Івановичем Синявським?

– В Києві була Спортивна рота, в неї відбирали людей  і мій товариш Коля Чоботарьов підійшов до Володимира Івановича Синявського (бо сором’язливий я був, а він сміливіше) і каже:

«Володимир Іванович, ну ось земляк ваш з Харкова, він посів 7 місце, залиште його в спортроті, може він себе покаже.»

А тут, як раз, вперше Київський військовий округ на Чемпіонат Збройних Сил виставляв два склади – один дорослий, другий – молодіжний, до 20 років. І я залишився в спортроті, в 1966 виграв контрольну сутичку у Майстра спорту Тобарєва Михайла. Хоча я кандидатом був і мене виставили на Молодіжний Чемпіонат міста Києва та я там став  п’ятим . Тоді я почав тренуватися ще більше.

– Як проходили ваші тренування?

– Ми вранці тренувалися. Нас водив Володимир Іванович і тренував, а ввечері коли килим був зайнятий класичною боротьбою (зараз греко-римською), я ходив на стадіон Динамо до Рибалка Василя Миколайовича.

У 1967 році я виконав вимоги для звання Майстра Спорту. У 1968 я закінчив Армійську службу і мене залишили тут на надстрокову, включили до команди Київського військового округу. І на початку 1969 року у Синявського Володимира Івановича дружина, Віра Павлівна, працювала в Державному комітеті фізичної культури і спорту (нині Міністерство молоді та спорту України) в міжнародному відділі.  Вона мені допомогла знайти гроші, щоб я зміг поїхати до Кисловодська, на Чемпіонат світу. І там я виграв у першого номера збірної країни Павла Маля, який тоді був запланований на участь у Чемпіонаті світу.

Головний тренер збірної Радянського Союзу, мене запланував на участь у Міжнародному турнірі в Болгарії. Там я виграв у срібного призера Олімпійських ігор. Став другим, програв болгарину, двократному чемпіону Європи. Влітку був чемпіонат Радянського Союзу, туди раніше допускали зони Радянського Союзу. Допускалися 5 зон – 15 чоловік і плюс 3 призера Радянського Союзу, 18 спортсменів. Мене взяли 19-тим. Я приїхав і з першого заходу виграв. І тому я у Володимира Івановича кращий учень.

Був впевнений, що наступного року  буду ще краще тренуватися, але надто витрачав сили, а потім перетренувався. І відразу результати пішли на спад. До 1972 року я відновився, виграв турнір, потрапив на чемпіонат Європи. Там теж виграв у болгарина Івана Шалова в фіналі.

Після цього мене взяли на Олімпійські ігри в 1972 році, хоча я був четвертим в команді. На Олімпіаді в першій зустрічі з монголом я зламав ребро, хоч і вів у рахунку по балам. Після цього я ще провів зустріч з канадцем, який, так здалося, був борцем не дуже високого класу. Коли він став проводити мені прийом, то зірвався, і я встиг його накрити, і він чисто програв. А ось на зустріч з третім суперником – угорцем, я вже вийти через травму не зміг. Так, за однією версією я став дев’ятим, а по іншій одинадцятим.

Після цього був і призером Радянського союзу. А в іншій ваговій категорії, коли перейшов в 62-кг., вже таких результатів не досягав.

Згодом Володимир Іванович працював старшим викладачем в «Київському загальновійськовому училищі» у званні підполковника Збройних Сил, а я – в Вищому Зенітно-ракетному училищі, теж був старшим викладачем.

А зараз на пенсії і працюю тренером.

-Ви були його учнем. Цікаво, який був Володимир Іванович Синявський, його характер, погляди на життя?

– Що я можу скажу про Володимира Івановича Синявського… Він 4 рази був чемпіоном Радянського Союзу, Чемпіоном світу, срібним призером на Олімпійських Іграх 1960 року у Римі. Але найголовніше це те, що Володимир Іванович Синявський єдиний етнічний українець, який став чемпіоном світу і ніхто його ще з вільної боротьби не зміг випередити по результату до цих днів.

Володимир Іванович виховав цілу плеяду майстрів міжнародного класу – Віктор Чумаков, Леонтій Гадайчукук, Микола Муханов і інших. Він працював тренером Київського Військового округу в спортивному клубі «Скарб», а там посади були маленькі капітанські, тому змушений був піти для зростання кар’єри – в «Київське загальновійськове училище» на кафедру військової підготовки і спорту.

Володимир Іванович був дуже скромною людиною. Що його відрізняло, це те, що він ніколи не вживав алкоголь, не палив  – все це для нього було табу. Дуже любив співати, особливо народні українські пісні. Він почав займатися боротьбою в 19 років. І якось один грузин, котрий мав перший розряд,  каже: – Давай поборемося. Грузин туди, сюди і Володимир Іванович його поборов. Після цього він його повів на класичну боротьбу. І коли вже потрапив до Збройних Сил, боровся у греко-римській боротьбі.

В цей час, в Києві працював знаменитий тренер Ялтирян Арам Васильович, він 14-ний чемпіон Радянського Союзу (8 разів з вільної та 6 раз з класичної). І він Володимира Івановича першого навчив прийомам з проходом захопленням за ногу і боротьбі в партері. А ще був такий прийом, називався «канарейка» – це больова розтяжка і коли суперника перевертають – він починає кричати.

Його вивезли вперше за кордон до Ірану на Кубок світу і він зустрівся з відомим борцем Хабібі. У Іранців боротьба – це майже національний вид спорту. У них ями такі викопані, метрової глибини. У цій ямі вони робили вправи. І коли вони зустрілися в матчевій зустрічі, Синявський його переміг, і суддя аж свисток проковтнув від переляку. Тому що Хабібі був народний кумир, дворазовий олімпійський чемпіон, непереможний борець, його ніхто не міг перемогти. Таки сильна була «канарейка». І він пішов з ваги 67 кілограм в 73 і виграв олімпіаду в іншій вазі. Напевно тому, що боявся програти В.І Синявському.

Для Синявського чесність була вище всього іншого. Тренер Преображенський Сергій Андрійович, – головний тренер Збройних сил Радянського Союзу говорив, що Володимир Іванович перед змаганнями був незворушний, очі спокійні, і ніколи не переживав.

А Ялтирян розповідав, коли Синявський боровся в Туреччині, він до нього підійшов і каже: «Володя, ну будь спокійним, все добре!» А він йому відповів так: «серце козака – не боїться турка».

Так як я його учень, а він мій тренер, у нас в Харкові проводився турнір «Зірки Слобожанщини», ми їздили туди разом. Володимир Іванович Синявський був почесним громадянином.

А ще така цікавинка, в той час був футбольний коментатор Вадим Синявський і наш Володимир Іванович Синявський – тому це прізвище постійно було на слуху.

Вже в дев’яностих, коли він працював в спортивному Клубі Бориса Савлохова,  брав участь в підготовці майбутнього олімпійського чемпіона Ельбруса Тедеєва, та бронзового призера Олімпійських ігор Зази Зозірова, спортсмена-важковаговика Юрія Чобітька, Юрія Корлюка та інших.

– Чи був у вас час посміятись після тренування? Може ви згадаєте моменти, які викликають у вас до цього часу  посмішку при їх згадці?

– Так, жартували багато. Одного разу, коли зі зборів їхали, то Володимиру Івановичу цеглину підклали у валізу. Він каже, що щось валіза важкою стала, перевірив, посміявся, але й насварив – це був найкращий наш тренер!

– Ми вам щиро дякуємо за приділену увагу, за ваші відповіді та історію.

Розмовляла Людмила Смик