Цього чоловіка, мабуть, знає пів Франківська. Ще б пак! Він вивчив і випустив у світ майже пів сотні майстрів з вільної боротьби, сім чемпіонів України, трьох чемпіонів спартакіади. Протягом 16 років був старшим тренером області з вільної боротьби. Каже, має таке відчуття, що завжди йшов шляхом свого істинного покликання.

Нині 81-річний Харитон Таймуразович, майстер спорту, заслужений тренер України з вільної боротьби, все ще викладає на кафедрі фізичного виховання і спорту ІФНТУНГ, яку очолював 22 роки. Досі має феноменальну пам’ять і море енергії: робить удома ремонт, читає книги і доглядає город на дачі. На грядках у нього найбільше росте часнику, бо ще його батько навчив вирощувати часник по-особливому.

У гості на дачу до Харитона Таймуразовича дуже люблять приїжджати його борці-вихованці, називають такі візити «Операція город». Вони допомагають покопати грядки, а тренер у цей час готує для всіх м’ясо. Обов’язково з часником.

А ще пан Харитон часто бавить дев’ятирічного внука Аслана. Навіть бере його з собою на тренування. Але там малий мусить дотримуватися одного правила: не називати його дідусем, лише – Харитон Таймуразович. У спорті має бути дисципліна.

Харитона Марзаганова змалку виховували як джигіта. Чоловік родом із Північної Осетії, виріс у гірському селі. «Я майже гуцул», – сміється тренер. Каже, його земляки й справді дуже схожі на гуцулів: прямолінійні, брехню чують за кілометр, але справедливі і щирі.

Сім’я пана Харитона не жила заможно, дідуся-ювеліра розкуркулила радянська влада, але в їхній хаті були успадкований комод і пружинні ліжка з декорованими спинками, а це тоді вважалося розкішшю.

 

Усіх хлопчаків у селі з самого дитинства виховували як справжніх чоловіків. За місцевим звичаєм, коли хлопчику виповнювалося три роки, його вели до скельної печери, куди він викидав усі свої дерев’яні іграшки. Це символізувало прощання з дитинством. Далі малого садовили на коня і казали, що відтепер він – воїн. Харитон Марзаганов теж пройшов цей обряд, ось тільки напутні слова вже були інші: «Тепер ти – чоловік».

Коли малі хлопчаки хникали без причини, їм казали: «Якщо плакатимеш, то не станеш джигітом. Якщо ти дозволяєш собі плакати при людях, то як потім їх захищатимеш?» За все життя ніхто ніколи так і не побачив сліз Харитона Таймуразовича.

До речі, він ще в школі мав талант до спорту, але про тренування довелося забути. Весь час мусив віддавати домашній господарці. «Я навіть сидів за одною партою з чемпіоном СРСР із вільної боротьби, – усміхається пан Харитон. – Не раз жартома боролися один з одним під час перерв… І знаєте, йому було дуже важко мене побороти».

Строкову службу проходив в Азербайджані, а потім йому запропонували вибрати, де саме в СРСР він продовжить службу. Марзаганов одразу захотів в Україну, він добре пам’ятав, як батьковий побратим з Вінниці колись захоплено розповідав про неймовірно красиву річку, яка називається Дніпро.

Потім закінчив Львівський державний університет фізичної культури. Ще під час навчання пан Харитон був багаторазовим чемпіоном України та срібним призером СРСР серед студентів з вільної боротьби. А тоді переїхав до Франківська.

Марзаганов тренував не лише своїх студентів, до нього приходили і хлопці з вулиці. Нікому не відмовляв, навіть слабким. Харитон Таймуразович давав шанс навіть тим, у кого взагалі ніхто не вірив. До речі, один із таких потім став чемпіоном. Якось через багато років той хлопчина приніс для пана Харитона багато смачної риби, адже займався підводним плаванням. Приємно здивований Марзаганов запитав: «Скільки за це треба заплатити?» – «Нічого не треба. Ви вже давно мені заплатили».

«Аби бути хорошим борцем, треба мати відповідний характер, – пояснює тренер. – Войовничий і зважений. У вільній боротьбі найважливіше – вміти швидко думати, в жодному разі не гарячкувати. По характеру можна побачити, чи буде зі спортсмена щось путнє».

Марзаганов каже, він не просто тренував хлопців, але й готував їх до життя: «Таких чудових хлопців, як були у мене, я мало де зустрічав. Після розвалу СРСР ніхто з них не пішов у бандитизм. А могли. Тоді ж страшні часи були. Я їм так і казав: «Якщо підете по слизькій доріжці, я вас викреслю і більше знати не захочу». А ще пам’ятаю, один з моїх учнів, який пішов працювати в міліцію, на початку 90-х опинився перед складним вибором. Був якийсь націоналістичний мітинг, і його начальник наказав іти зі зброєю розганяти людей. Хлопчину розривало навпіл. Не міг він іти проти свого народу. Написав заяву на звільнення. Оце справжній патріотизм і людяність, а не порожня балаканина у вишиванці».

Джерело: “Галицький кореспондент” Наталя Мостова