Нещодавно в житті багаторазового чемпіона України, володаря Кубку України, призера Європи серед чоловіків, одесита Василя Михайлова, розпочався новий етап  спортивного життя. Василь пережив кризу, що допомогла йому визначити пріоритети, усвідомити цілі, і з новими силами, новим розумінням та енергією повернувся до тренувань!

– Василь,  ти здобув звання чемпіона України в усіх   вікових підгрупах, чи пам’ятаєш свої перші перемоги?

– Звичайно. Перший раз звання чемпіона України серед юнаків  виборов у вазі до 38 кг.  Боротьбою почав займатися  з першого класу. Зізнаюсь, на початку, як і всі діти, бавився, грався, бешкетував і не ставився до тренувань серйозно.  Вже з сьомого класу почав займатися більш усвідомлено, а в 12 років вступив до Херсонського спортивного інтернату.

– В 2011 році ти вперше переміг на Чемпіонаті Європи серед кадетів в Польщі, що відчував в той момент?

– Це був мій перший чемпіонат, на якому я виконав норматив Майстра спорту України. Стоячи на п’єдесталі, коли лунав гімн України, мене, хлопця із невеличкого болгарського села,  переповнювали неймовірні відчуття! Емоції, як-то кажуть,зашкалювали.  Перемога на чемпіонаті Європи залишилав моєму серці дуже приємні спогади. Додала впевненості.  Почувався безмежно щасливим в той момент!

– Своє перше Європейське «золото» ти виборов навчаючись в Херсоні, хто із тренерів допомагав тобі під час тренувань, давав слушні поради і був з тобою весь час поруч?

–  Під навчання з  нами працював старший тренер Валерій Миколайович Савченко, а зі мною безпосередньо, мій особистий тренер  – Роман Валерійович Павлов, нині суддя Олімпійської категорії. Саме з Романом Валерійовичем ми їздили на всі змагання і завдяки його роботі та підтримці мені вдалося вибороти перше Європейське золото.

–  Як ти прийшов в боротьбу? Розкажи про свого першого тренера, світлої пам’яті – Петра Георгійовича Арабаджи.

– Спочатку  ходив на футбол. Спортивна школа знаходилася поряд з футбольним полем.  І мій перший тренер, Царство Небесне, Петро Георгійович Арабаджи звернув на мене увагу, помітив що я досить спритний, маю гарну координацію,   швидко бігаю, стрибаю, хлопець занадто енергійний і він запросив мене на боротьбу.

– Яким наставником був Петро Георгійович?

– Петро Георгійович був справжнім педагогом, до кожної дитини ставився з увагою та любов’ю. Коли 2008 роція вперше виграв чемпіонат Одеської області, ми поїхали на відбір до Херсонського спортивного училища.  Богу дякувати, мені пощастило пройти відбір і відтоді розпочалася моя спортивна кар’єра під керівництвом інших наставників.

 –  Знаю й  особисто бачив, що боротьбу в Бессарабії дуже люблять. Поділись досвідом, як національні змагання, що  проходять під відкритим небом у вас вдома, впливають на  формування майстерності професійних борців?

– Дуже позитивно. Навіть цього року, в умовах карантину, коли тренування в залах були обмежені, я багато разів брав участь в національних турнірах, які відбулися на свіжому повітрі, з великою кількістю глядачів. Такі змагання – це справжнє видовище! Збирається дуже багато людей  різного віку  аби підтримати своїх борців. Особливо люблять боротьбу  в моєму селі Тарутине, з якого я родом! Коли виходиш на килим, відчуваєш колосальну живу підтримку односельців,  шалену енергетику вболівальників – вони кричать, аплодують, реагують на кожну  твою дію. Ця атмосфера не тільки додає сил, а й емоційно тебе загартовує – ти починаєш сприймати  змагання як святкове дійство, де глядачі  радіють самій боротьбі, хоча і перемогам, звісно, також. В Бесарабії– в болгарських і гагаузьких селах, і це давня традиція, щороку проводять такі фестивалі!

– З якого віку брав участь в цих фестивалях і чи часто виборював на них барана?

– Боровся з дитинства. Пам’ятаю перший такий фестиваль, в якому брав участь, проходив на вулиці, в парку, і вже, чесно кажучи,  не пам’ятаю, скільки баранів виборов за своє борцівське життя.

– Вже мабуть цілу отару?)) ( Сміємося разом)

– Це точно)! Дуже багато разів боровся і перемагав.

–  На дорослому чемпіонаті України в поєдинку за «бронзу» тобі вдалося перемогти досвідченого і титулованого борця Олексія Мельника. Наскільки складним для тебе був перехід у чоловічу боротьбу?

– Юнацька і молодіжна боротьба дуже відрізняється від дорослої боротьби. Молоді борці працюють більш відкрито. Часто атакують. І ти звикаєш до того, що твої суперники, навіть якщо  сам не поспішаєш, самі йдуть на загострення. Чоловіки повністю змінюють тактику боротьби. Вони просто перестають робити невиправдані дії. Для мене перехід в дорослу боротьбу був дуже непростим.  Спочатку боровся в легкій вазі, потім почав рости,  змінював вагові категорії і мені було складно пристосуватися до нових суперників. В чоловічій команді мені не вистачало то сили, то техніки, то досвіду. І я не відразу почав перемагати на чемпіонатах країни. Вже під час виступів за Одеську область, працюючи наполегливо зі своїм тренером, вдалося показати результат.

– Ти дуже технічний борець, хто допомагав тобі ставити техніку?

– Звичайно, багато мені дав мій перший тренер –  П.Г. Арабаджи. Він заклав базу. Плоди почали з’являтися під час навчання в Херсонському інтернаті, ну і сьогодні, після переїзду в Одесу, ми уважно аналізуємо боротьбу і працюємо над помилками  з моїм тренером Андрієм Павловичем Панаітовим.

– Хто навчив тебе думати під час поєдинку і працювати помірковано?

– Ми не раз говорили на цю тему з Андрієм Павловичем і він, під час  наших довгих розмов, намагався роз’яснити мені, що під час важливої сутички не потрібно діяти сумбурно і хаотично. Не слід, особливо на початку,  стрибати та метушитися. Така невпорядкована поведінка забирає багато енергії й не завжди дає хороший результат. Зрештою, можна просто не розрахувати «пального». Як каже мій тренер: «Завжди встигнеш витратити  сили. Спершу подумай, сім разів відміряй, а потій «ріж!»

– Вже п’ять років ти тренуєшся в Одесі під керівництвом Андрія ПавловичаПанаітова, як на тебе вплинула співпраця із ним?

– Одназначно можу сказати це були насичені, продуктивні та  результативні п’ять років. Працюючи з Андрієм Панаітовим став більш відповідальним, почав глибше замислюватися над своїм життям, цінностями,  пріоритетами. Все приходить з досвідом. Дорослішаючи, починаєш ставати професіоналом. Змінюєш відношення до своєї справи. Раніше вважав, що боротьба – це моє хобі. А сьогодні вже усвідомлюю, що це моя робота!

  – На чемпіонаті світу в Нур-Султані в поєдинку проти Зелімхана Гаджиєва, з яким ти зустрічався і в якого перемагав, тобі не вистачило якихось секунд, щоби здобути перемогу і вибороти Олімпійську ліцензію, і такі ситуації,  коли ти був в кроці від перемоги, траплялися не раз. Чи вдалося сьогодні вирішити для себе це питання?

– На рахунок Гаджиєва ми багато працювали, думали, аналізували,  і  дійшли висновку, що до кожного суперника має бути свій підхід. Що стосується  сутички на чемпіонаті світу,  мені потрібно було працювати першим номером. Я ж більше вичікував, поводився вкрай обережно.

– Ти слушно зауважив, що чоловіча боротьба вимагає більше сил, досвіду, рішучості і перемагає, як показує практика, як правило, той борець, хто йде вперед, атакує, проявляє активність.

– Більше того, борець який намагається проявляти ініціативу, працює першим номером,  відразу здобуває прихильність суддів і вони починають його заохочувати. Це теж важливо.

– Сьогодні твоя боротьба починає змінюватися, ти все частіше починаєш атакувати першим, наскільки складно сформованому, досвідченому борцю змінити стиль боротьби?

– Потрібно почати із психології. Визначитися, ти боронишся чи атакуєш.  Зрозуміти, хто починає першим. Як любить наголошувати мій тренер: «Найкращий захист – це наступ»!

– Чи правда, що півтора роки тому ти пережив кризу і в тебе навіть виникла думка завершити кар’єру?

– В мене справді був складний період, почав не встигати тренуватись. Але потім зібрався з думками,  зрозумів, що присвятив боротьбі 15 років, віддав цій справі стільки поту, сил, крові,  і не досягнув тієї мети, якої прагнув. Сподіваюся Олімпіада не за горами і потрібно зробити все, щоб  завоювати медаль, про яку мріяв все життя.

– Без сумніву,  Андрій Павлович дуже переживав за тебе, знайшов правильні аргументи і зумів вплинути на твоє рішення?

– Звичайно, він дуже хвилювався за мене. Андрій Павлович теж боровся, він  є Майстром спорту, добре розуміється в  боротьбі,  відчуває, що в мене є потенціал. Він бачить в мені талант.І  коли ми розмовляли, він пояснював, що якщо Господь дає тобі талант, ти не можеш зарити його в землю. Ти повинен багато працювати і  реалізувати той дар, яким нагородив тебе Бог.

– Що дає тобі стимул не опускати рук, активно працювати?

– Як я вже сказав – бачу  ціль, не бачу перешкод!

– Які у тебе плани?

– Не знаю, що буде в подальшому з пандемією, але поки, наскільки відомо, чемпіонат світу не відмінили. Тож на даний момент, моя мета поїхати на чемпіонат світу і вибороти медаль, бажано «золото». А з наступного року сподіваюся взяти участь в ліцензійних турнірах і вибороти путівку на Олімпіаду.

– Кому б хотів подякувати за підтримку?

–  Мене підтримує багато людей. Багато хто мені допомагає. В першу чергу хотів би подякувати своєму тренеру – Андрію Павловичу Панаітову. Своєму другу та спаринг-партнеру, капітану нашої команди Семену Радулову. ФСТ «Динамо», за яке виступаю. Спортивному клубу Національної гвардії України. Хочу подякувати президенту клубу «Мангуст», Заслуженому працівнику фізичної культури і спорту України  – Магомеду Магдієву. Директору клубу «Мангуст», віце-президенту Всеукраїнської федерації   пляжної боротьби – Тетяні Акуленко. А також моєму односельцю, фермеру – Саві Степановичу Чернєву за всебічну підтримку та  допомогу.

– Щоб б побажав молодим борцям?

– Не сидіти вдома, а йти до залу і працювати. Спорт – це дисціпліна, здоров’я, гарний настрій, друзі. Боротьба розвиває людину,  виховує її  характер. Формує не тільки фізично, а й морально. Тим більше, в наш непростий час,  коли діти сидять в телефонах, гаджетах, іграх,  втрачають інтерес до життя і їм все стає нецікавим.

– Васю, дякую за розмову і щиро бажаю реалізувати свої задуми,  досягти мети!

–  І Вам дякую.

Розмовляв: Олександр Пастухов.