Днями призер Європейських Ігор та чемпіон Київського турніру Гор Оганнесян, під час контрольних сутичок в Олімпійському центрі в Конча-Заспі, здобув перемогу над сильним борцем Денисом Бороганом і виборов право представляти Україну на індивідуальному Кубку світу, що відбудеться в Белграді.

– Гор, вітаю, як себе в цілому почуваєш?
– Почуваю себе добре. Готуємося до найближчого старту. Хоча перебуваю не в найкращій формі. Сподіваюся, до індивідуального Кубку світу, якщо, звісно, не станеться сюрпризів, підійдемо в ліпшій формі і зможемо, дасть Бог, вибороти золоту медаль. Принаймні, будемо робити для цього все!

– Ти зізнався, що знаходишся не в оптимальному стані, з чим це пов’язано?
– В режимі карантину, коли все змінюється, дати зсуваються, дуже складно підводитись. Вже декілька разів, коли я був у відмінній формі, змагання скасовувалися і дати було перенесено. Через певну невизначеність нелегко весь час тримати себе у відповідному стані. Хочеться надіятися, що індивідуальний Кубок світу в Белграді у визначені терміни все ж таки відбудеться і ми зможемо підійти до цих змагань у всеозброєнні.

– В твоїй вазі є багато сильних борців, кому би із спаринг-партнерів хотів би подякувати за працю?
– В нас насправді потужна вага, є багато достойних борців, тому хотів би висловити щиру вдячність особисто кожному. Чесно кажучи, не можу нікого окремо виділити. Ми всі разом тренуємося, один одного підтримуємо, і якщо хтось із нас готується до відповідального старту, всі намагаємося йому допомогти. До прикладу в нас є Василь Шуптар, Ерік Арушанян, Денис Бороган. І якщо хтось із нас відібрався, кожен із нас працює конкретно під цю людину. Наша спільна мета, щоб наш борець поїхав за кордон і зумів завоювати для України медаль.

– Чи не заважає той факт, що ви є суперниками на килимі, зберігати дружні стосунки в повсякденному житті?
– Ми нормально спілкуємось на тренуваннях і в житті. Звісно, на змаганнях поводимося по-іншому – один на одного серйозно налаштовуємося, адже кожен прагне перемогти. На килимі ми – вороги, за килимом – друзі. Під час змагань ми «б’ємося», а в житті спілкуємося, як рідні люди. Нас єднає одна пристрасть – боротьба.

– Розкажи, як тебе знайшов перший тренер?
– Це було в Мелітополі. Пам’ятаю, в 2006 році до нас в школу на урок фізкультури прийшов молодий тренер Валентин Русанов, і запросив займатися боротьбою. Ввечері я повідомив про це батькам, а мій тато дуже хотів, щоб я боровся. І на другий день ми разом з батьком пішли до залу. Так я став одним із перших учнів Валентина Олеговича, який тільки розпочав набирати групу.

– Чим тебе захопила боротьба? І яка в цьому заслуга Валентина Русанова?
– Саме дякуючи Валентину Олеговичу я захопився боротьбою. Він вів зі мною правильні бесіди, цікаво проводив тренування. Взагалі, від особистості першого наставника, його ставлення до дітей, відношення до тренувань, залежить цікавість хлопців до непростої справи, їхня любов до боротьби. Тільки розпаливши в серцях дітей інтерес і підтримуючи це захоплення щодня, можна дітей втримати. Боротьба це такий вид спорту, який складно не полюбити.
Вже через місяць виборов першу перемогу на чемпіонаті міста і мені це дуже сподобалося. Мені було 12 років, я став чемпіоном, отримав першу в житті медаль, бачив як радіють цьому друзі, рідні і почувався найщасливішою в світі людиною. Змагання в нас проходили майже щотижня, я почав відразу перемагати і мені це приносило неабияку радість.

– Якими видами спорту ти ще займався, перше ніж потрапив в секцію боротьби?
– Паралельно з боротьбою займався футболом, баскетболом. З баскетболу був капітаном команди. В мене непогано виходило. Двічі на тиждень кидав м’яч, і тричі ходив на боротьбу. Коли в мене почало виходити, Олегович каже, треба вже кожний день тренуватися. Мені довелося зробити вибір. Боротьба перемогла.

– На початку все складалося прекрасно – ти легко перемагав, чи пам’ятаєш коли до тебе прийшов перший серйозний успіх?
– Так склалося, що коли я прийшов на боротьбу ми всі були приблизно одного рівня. Не було ровесників, які займалися більше за мене і значно перевищували мене в майстерності. Ми всі розпочали тренуватися майже одночасно, і тому у мене відразу почало все виходити. Я перемагав на всіх змаганнях в місті. Інколи ставав другим, але без медалі не залишався. Перший серйозний успіх прийшов до мене на чемпіонаті Європи в Польщі, коли я виборов звання чемпіона. Дуже пам’ятаю ці змагання. Це був мій перший виїзд за кордон. Мені було 17 років, я тоді важив 54 кг. Це стало для мене реальним досягненням, адже я на той момент навіть не був чемпіоном України. На чемпіонаті України я став третім. Так сталося, що в півфіналі суддя помилився і я програв. Через місяць мені дали прикидку з цим же борцем, я переміг і після цього виграв чемпіонат Європи. Я був другим номером, а першим – Володимир Нечипорук. Я боровся на Європі, а він поїхав на світ. На жаль, він поступився сильному індусу Баджрангу Пуніі.

– В тебе був стрімкий старт, розкажи про змагання, які тобі запам’яталися і суперників з якими було цікаво боротися?
– Мені запам’ятався чемпіонат Європи 2013 року серед молоді, що проходив в Македонії. В півфіналі я переміг серйозного суперника Ахмеднабі Гварзатілова. Наступного року він став чемпіоном світу серед молоді. А ще через рік, віце-чемпіоном світу серед чоловіків. В фіналі зустрічався і переміг дуже сильного борця – осетинського легіонера Георгія Колієва, який виступав за Білорусь і який в подальшому став неодноразовим призером чемпіонатів Європи та світу.

– Твоїм успіхом на дорослому килимі з упевненістю можна назвати прекрасний виступ на Європейських Іграх в Мінську, коли на думку багатьох фахівців ти міг вибороти звання чемпіона. Однак, в півфіналі, маючи перевагу, несподівано поступився Хаджи Алієву, який у вирішальній сутичці здолав титулованого борця Володимира Хінчегашвілі. Ти був у відмінній формі, що пішло не так?
– Ми справді серйозно готувалися до цих змагань і я був у прекрасній формі. В принципі, повинен був вигравати цю сутичку. Почувався на той момент чудово. Припустився єдиної тактичної помилки – зарано зупинився. Вів 3:1 і подумав, зможу утримати перевагу. Хоча, реально міг провести ще одну дію – пройти в ногу і взяти оцінку. Ніби все робив правильно. Але потрібно було не вичікувати, а самому атакувати. Хибна думка «вистояти» вартувала мені права боротися за золото.

– Ти був чемпіоном Європи серед кадетів, юніорів. І все ж таки розкажи, яким для тебе був перехід у дорослу боротьбу.
– Мені довелося змінити не тільки вікову групу, а й вагову категорію. Це було ще складніше, адже до цього я боровся у вазі до 60 кг. В новій категорії до 65 кг. зустрівся з борцями не тільки більш досвідченими, а й фізично сильнішими і мені довелося перелаштовувати стиль боротьби. Моя підліткова боротьба не була чіткою. Коли боровся серед кадетів і молоді, робив багато прийомів, ліз в зав’язки, багато пробував, ризикував і часто це проходило. Коли ж вийшов на дорослий килим, зрозумів, захист має бути залізобетонний. Ні в якому разі не припустимо, скажімо, віддавати ногу. Потрібно зробити все, щоб у суперника навіть й гадки не виникало, що він здатний наблизитися чи торкнутися твоїх ніг. Тому спочатку мені було складно перелаштуватися. Я звик до відкритої боротьби. А по дорослим не можна хибити. Потрібно боротися чітко, як робот, тоді буде результат.

– Ти настільки пластичний, скоординований, чутливий, що механічно виконувати роботу на килимі, мені здається, це не зовсім твоє… Від чого, на твою думку, як професіонала, залежить успіх в боротьбі?
– Успіх залежить від кожної «дрібниці»! Кожна деталь має значення. Не обов’язково пахати зранку до вечора. Звичайно, як професіонал, ти маєш щодня наполегливо працювати. Але насамперед ти повинен бути професіоналом в усіх напрямках. Маєш бути зібраним, зосередженим, свідомим того, що ти робиш і навіщо. Ти зобов’язаний бути дисциплінованим. В першу чергу – правильно розставити пріоритети й неухильно дотримуватися режиму. Добре висипатися. Щоб в тебе була вільна голова. Потрібно чесно виконувати свою роботу! Вірити в Бога! І тоді все буде добре!

– Ти є четвертою дитиною в сім’ї, тебе люблять батьки, обожнюють сестрички, розкажи як родина ставилася до твого захоплення боротьбою і як рідні тебе підтримували?
– Так, я четвертий хлопчик в родині, і моя поява на світ стала невимовною радістю для рідних. У нас на хлопчика дуже чекають! Хлопчик є продовжувачем роду, тому мої старші сестри, як і тато з мамою, ставилася до мене з надзвичайною любов’ю і трепетом. Я був весь час на першому плані і мене всі пестили своєю увагою. Старалися розважити чи чимось здивувати. Сім’я завжди мене підтримувала! Вони люблять те, чим я займаюсь. Уважно стежать за моїми виступами. Знають всіх моїх суперників. Не тільки в Україні, а й в цілому світі. Мій тато не пропускає навіть тренувальних сутичок, постійно телефонує і цікавиться, як все пройшло. З ким боровся і з яким рахунком закінчився поєдинок? Це дуже важливо і приємно, коли тебе так підтримують найрідніші люди! Це мені дуже допомагає!

– Чи не думаєш завести свою сім’ю?
– Мені вже 26-ть і напевне час замислитися над цим. Хоча, зізнаюсь, поки не думав про це. Всьому свій час. Встигнемо!

– Чи траплялися в твоєму житті випадки, коли тобі пропонували боротися під прапором іншої країни і як ти реагував на подібні пропозиції!
– Якось був момент, що міг перейти боротися за Вірменію. Але я люблю Україну, на цій землі я виріс, тут пройшло моє дитинство, і я вирішив залишитися тут.

– Ти сказав, що важливо вірити, розкажи про свої стосунки з Богом?
– Я народився в християнській родині і з малечку звик молитися і дякувати Всевишньому за все. Віра мені допомагає. Без молитви дуже складно чогось досягнути. Коли є віра – ти зовсім інший. Коли ти віриш в Господа – ти заряджений і готовий підкоряти вершини. Долати труднощі набагато легше, коли знаєш, що з тобою Господь.

– Кому б ти хотів подякувати за підтримку?
– Є багато людей, які мені допомагають. Від душі дякую кожному! Я не буду називати імен, тому що боюсь когось пропустити. Хочу щиро подякувати всім друзям, хто мене підтримує! Дякую, що ви поряд. Дякую, що допомагаєте!

– Твоя головна ціль? І що мотивує тебе рухатися вперед?
– Мета в мене одна – вибороти Олімпійську ліцензію! А в майбутньому здобути медаль Олімпійських Ігор. А сили не відступати і не здаватись дарує любов рідних, які радіють твоїм перемогам, підтримують в усьому. Найбільше мене мотивує підтримка родини та друзів.

– Гор, дякую за приємну розмову і бажаю перемог!
Розмовляв Олександр Пастухов