Щоосені в Києві проводять турнір пам’яті срібного призера Сіднейської Олімпіади Євгенія Бусловича.

Цей талановитий борець покинув наш світ занадто рано, але залишив яскравий слід в історії української боротьби і в серцях людей.

На борцівський килим Євген Буслович потрапив не випадково, сама доля направляла його і тільки потрапивши в борцівський зал він відчув себе «вдома». Згадує батько Леонід Георгійович: «Женя сам обрав вид спорту. Його тітка в дитинстві намагалася записати і на плавання, і на фігурне катання, але він ходив в секції без ентузіазму. А потім його дядько Володимир, який теж займався різними видами спорту, але в основному боротьбою – привів його в зал. І Женя, ніби прилип до килима. У нього не було таких особливих фізичних даних, як у Кареліна чи інших видатних борців. Він досяг всього своєю працею.

Женя почав боротися дуже рано, він був дуже працьовитим і повністю віддавався спорту. Звичайно це трохи заважала навчанню. Успішність була нормальна, але через тренування і змагання страждала відвідуваність. Тому він рано перейшов до інтернату. Я заохочував його захоплення, тому, що бачив, що дитина отримує від цього задоволення, віддається обраній справі, з’явилася цілеспрямованість. »

Другий тренер Євгена Кравець Ілля Давидович розповів про неймовірну працьовитість борця: «У третьому або четвертому класі Женя прийшов займатися до Олександра Степановича Омельченко. І після декількох років праці він виграв першість по юнакам, став чемпіоном міста, потім вигравав Україну, почав показувати результат по юніорам, і виграв дорослу України. Коли мене запитують, чим відрізнявся Євген – я завжди говорю – працьовитістю. Він був неймовірно працьовитий і відданий килиму. Таких спортсменів дуже мало.

І як людина володів тільки позитивними якостями. Він був дуже добрим. Коли я лежав у лікарні з інфарктом, він приходив двічі на день. І завжди приносив «перше, друге, компот», навіть те чого мені не можна було їсти. Я йому казав: «Женя мені цього не можна, більше нічого не принось», а він відповідав – поділіться з друзями по палаті. А ввечері після тренування він знову приходить і все приносить. Душа людина була. »

«Євген Буслович пройшов справжню школу труднощів. – Згадує олімпійський призер та заслужений тренер Михайло Шахов.- Після спортивного інтернату, він прийшов до нас в інститут фізкультури. Євген, був чесний і об’єктивний товариш, всім ділився зі своїми колегами. Він завжди відрізнявся працьовитістю, виконував всі завдання і успішно поєднував навчання і спорт. Незважаючи на колосальні навантаження, після шести годин на лекціях, він завжди приходив в зал тренуватися. »

2000 рік був для Євгена Бусловича особливим – влітку його чекала доленосна поїздка на Олімпіаду в Сідней і в цей же час народився його син Артем. Дружина Анжела з розумінням ставилася до постійних відряджень чоловіка: «Олімпіада – завжди була його головною метою. І ми повністю підтримували його. Син Артем народився в олімпійський рік – в кінці липня, Женя якраз постійно був на зборах, прикидках, до того ж ліцензію потрібно було виграти. Тому ми створювали всі умови, щоб він міг реалізувати себе.»

Не дивно, що син пішов по стопах батька і також пробує свої сили на юнацьких турнірах. «Женя знав, що таке професійний спорт – божевільні фізичні навантаження, травми, психологічний тиск … – згадує Анжела Буслович – Деякі наші друзі іноді йому говорили «ми хочемо зробити свою дитину олімпійським чемпіоном», на що він завжди відповідав, що не забажав би своїм дітям пройти цей шлях. Він тренувався в будь-яку негоду, при будь-якому самопочутті, навіть з температурою – ніколи не дозволяв собі пропустити тренування. Артем же займається в своє задоволення. »

Завершивши кар’єру борця Євген загорівся новими цілями, які також були пов’язані з боротьбою. Про мрії олімпійця нам розповів один з організаторів турніру пам’яті Євгена Бусловича Андрій Вязьметінов: «Після того, як Євген завершив свою спортивну кар’єру, він працював в різних спортивних клубах тренером, також продовжував боротися в спортивних клубах Німеччини. І продовжуючи свій спортивний шлях він хотів працювати з дітьми, зі збірною командою України. Хотів готувати збірні до міжнародних змагань, молодіжних, кадетських … Він хотів створити такий спортивний клуб, який мріє створити кожен дитячий тренер в Україні. В цьому клубі повинен бути хороший спортивний зал, там повинен бути центр реабілітації, в комплексі повинні бути ігрові зали. І готель і харчоблок, щоб була можливість приймати спортсменів з ближнього зарубіжжя, а також спортсменів світового рівня. Саме до цього він прагнув, хотів зробити борцівський спортивний фонд. »

Довідка: Євген Буслович народився 26 січня 1972 року в Києві. Навчався в середній школі № 149 Залізничного району міста Києва. Спортом почав займатися з 1984 року. Вихованець Олександра Омельченко.
Багато разів займав перші місця на Чемпіонатах України з вільної боротьби. На міжнародний рівень вийшов вперше в серпні 1992 року, зайнявши п’яте місце на Чемпіонаті Європи з боротьби в Секешфехерварі.
Двічі брав участь у Чемпіонаті світу з боротьби, зайнявши в 1998 року шосте, а в 1999 році 25-е місце. Два рази, в 1998 і в 2000 роках, займав третє місце на Чемпіонаті Європи з боротьби. У 1999 році зайняв друге місце на Всесвітніх армійських іграх в Загребі. На Олімпіаді в Сіднеї виборов першу срібну нагороду для України в вільної боротьби в категорії до 58 кг. З 2001 по 2002 і з 2004 по 2007 успішно боровся за німецькі клуби «KSV Köllerbach», «KG Greiz / Mohlsdorf» і «KSV Witten 07».
Великий спорт залишив в 2004 році. Працював згодом тренером у спортивному товаристві «Гарт». Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.
15 жовтня 2007 Євген Буслович трагічно загинув під час вечірньої пробіжки: на 38-у кілометрі Житомирського шосе він був насмерть збитий мікроавтобусом, який прямував з Києва до Рівного.