Наприкінці збору в Олімпійському центрі,  ми поспілкувались з перспективним борцем із Кам’янець-Подільського, який сьогодні виступає за Львів, призером Європи та світу серед кадетів, призером Європи серед юніорів, призером чемпіонату світу U-23 Данилом Стасюком.

– Данило, вітаю, як настрій? Як самопочуття? Ти помітно змужнів, і підріс, скільки сьогодні важиш, чи не плануєш скласти конкуренцію важковаговикам?
– Настрій хороший, почуваюся добре. Моя вага зазвичай 102-103 кг. Ближче до змагань вага спадає 100-101кг. Притримую три кілограми. Для категорії до 97кг. вага ідеальна. Просто зараз карантин, змагань нема, тому вага трішки виросла.

– Звісно, боротьба – справа універсальна, тут кожна «дрібниця» має значення, над чим більше сьогодні працюєш?
– Саме на даний момент більше уваги приділяється розвитку тактичних і фізичних якостей. Багато працюємо з залізом. Адже швидкість, витривалість залежать від функціональної підготовленості.

– Без змагальної практики професійним борцям справді складно, що сьогодні дає тобі мотивацію невтомно працювати?
– Головна мотивація – моя родина, яка в усьому мене підтримує. Любов рідних додає сил. Так само згадую, як завоював медалі, перемагав на змаганнях. З’являється бажання знову пережити неповторні емоції і відчути смак перемоги.

– Як ти попав на боротьбу?
– Коли мені було шість років, батько привів мене на тренування до Василя Івановича Пасенка.

– Розкажи про особистість першого наставника?
– Василь Іванович – це людина-душа! Він з батьківським теплом ставився до кожної дитини. Пам’ятаю, під час тренування, мені років сім було, важко виконувати завдання, думаю, все, вже не можу, виснажився, він підійшов та й каже: «Що заморився? Ну присядь відпочинь.» І мені стало легше. Дуже добра, чуйна людина. Сьогодні він вже не тренує, працює директором Кам’янець-Подільської ДЮСШ.

– А згодом перейшов до групи Пасенка-молодшого?
– Так, молодша група, яку вів Василь Іванович, тренувалася на пів четвертої, а старша, яку вів син Дмитро Васильович – на п’яту. В 2011 Василь Іванович перевів мене до старшої групи. Так одним із перших, почав тренуватися в Дмитра Васильовича.

– Яким тренером виявився Дмитро Васильович?
– Більш вимогливим, жорстким. Тут вже й гадки не виникало жалітися чи сподіватися на поблажливість.

– В 2015 році, коли тобі було 14-ть, ти переїхав до Львова, і цього ж року виборов звання чемпіона України серед молодших юнаків у вазі до 100 кг. Чи пам’ятаєш перший успіх?
– На той момент я був чемпіоном Хмельницької області, і коли виходив на килим, навіть не вірилося, що змагаюся на чемпіонаті України і зможу перемогти. Важив тоді 85 кг, але ми порадились з Віктором Володимировичем Глібенком і вирішили, що у важкій вазі в мене буде шансів більше. Поїв, попив, зважився і переміг. Пам’ятаю, одна була принципова сутичка із вихованцем Львівського спортивного інтернату, якому до цього програвав, але на тому чемпіонаті зумів виграти.

– За п’ять років тренувань у Львівському фаховому коледжі спорту, із перспективного юнака ти перетворився на справжнього професіонала. Як навчання у Львові та співпраця із Віктором Глібенком вплинули на твоє фізичне зростання, моральний дух, характер. Що зрозумів і чому навчився за цей час?
– Львівський коледж спорту – це школа життя. За час навчання у Львові зрозумів, що треба багато працювати, вірити в себе, не надіятися ні на кого – тобі ніхто просто так нічого не дасть. Потрібно ставити перед собою високі цілі, не жаліти себе в роботі та досягати їх. З Віктором Володимировичем мені працювати приємно і комфортно. Він допомагає мені в усіх аспектах – техніці, тактиці, фізиці. За п’ять років спільної праці в моєму спортивному житті відбувся величезний прогрес. Особливо Віктор Володимирович вміє налаштувати психологічно.

– Найбільш врожайним на нагороди став в твоїй кар’єрі 2017 рік, коли виборов бронзові медалі чемпіонатів Європи та світу серед кадетів. Розкажи про успіх на чемпіонаті Європи.
– Переді мною стояло завдання боротися так, як це роблю завжди. Показати свою боротьбу. Бо коли починаєш марити перемогою, переживати за результат, в мене боротьба псується. Потрібно бути психологічно розкутим. Не думати виграєш, чи програєш. Просто виходиш і борешся. Робиш прийоми, атакуєш. От тоді я роблю все чітко і виграю.

– В фіналі чемпіонату світу в Афінах за «бронзу», поступаючись борцю з Узбекистану Мухаммедрасулу Рахімову з рахунком 2:4, буквально за 10 секунд до свистка ти провів несподівану атаку і вирвав перемогу на характері – переміг з рахунком 4:4. Це була насправді неперевершена перемога! Що ти відчував в той момент?
– Знаєте, пам’ятаю цей поєдинок, наче це було вчора. Коли програвав і лишається обмаль часу, розумію, що всі зараз дивляться – тато, рідні, друзі, вболівають за мене, і так собі думаю, це ж чемпіонат світу! Я поступаюсь. Ні, я не можу програти, я повинен вибороти цю медаль. І якось автоматично провів дію і вирвав вирішальні два бали. Я навіть не збирався робити цей прийом. Руки самі все зробили. Пам’ятаю, збиваю його, беру на схресний захват, щоби потягнути час і тут гонг. Емоції не можу передати! Навіть коли став призером світу серед борців до 23 років, все одно мав не такі відчуття. В Афінах у мене була така шалена ейфорія, ніби Олімпіаду виграв. Взяти вперше медаль на чемпіонаті світу – це незабутні враження. Ще більше було приємно, що подарував неймовірну радість батькам, тренерам, друзям і доказав всім, що я щось можу.

– Вже наступного року ти виборов бронзу чемпіонату Європи серед кадетів у вазі до 92кг, а в 2019 – став бронзовим призером Європи серед юніорів в категорії до 97 кг. Змінив і вагу і вікову групу. Наскільки складним був перехід?
– Не сказав би, що перехід був важким. На початку було непросто звикнути до формату поєдинку три по три. Одна річ, коли борешся чотири хвилини по кадетах у вазі до 92кг, і трохи інша ситуація, коли змагаєшся шість хвилин у вазі до 97 кг. – де суперники важчі, міцніші, старші та більш досвідчені. В технічному сенсі нічого дивного, ти виконуєш свою роботу, але щоби виконати її якісно і красиво, потрібно бути відмінно підготовленим функціонально і фізично.

– Одним із таких потужних, незручних суперників на чемпіонаті Європи в Іспанії, виявився сильний турок Фейзуллах Актюрк, ти наче все робив правильно, але переломити хід боротьби не зміг, які висновки зробив після того поєдинку?
– Потрібно виходити і боротися! Нав’язувати свою боротьбу. Не боятися робити прийоми. Впевнено йти в наступ. Програв – так мало бути. Треба ще більше працювати.

– В 2019 році ти став призером чемпіонату світу серед борців до 23 років, в першому колі в напруженій боротьбі здолав чинного чемпіона Європи U-23 турка Ібрагима Цифтці. Яка сутичка виявилася найскладнішою?
– Мабуть перша. Коли вийшов боротися на чемпіонаті світу серед чоловіків до 23 років, після юніорських змагань відразу відчув різницю. Енергетика інша. Відчувається, що проти тебе виходить змагатися не підліток, а чоловік. Відчувається сила в руках, міць. Це вже не хлопці, а сформовані атлети. Але, переді мною стояло просте завдання – поборотися, ні за що не думати, і продемонструвати свою боротьбу. В одному епізоді зловив на контратаці, в іншій ситуації обіграв, і так переміг. Тоді зрозумів, що у мене все виходить. Я можу перемагати у сильних суперників і це додало мені впевненості.

– За що любиш боротьбу, чим для тебе є це захоплення?
– Боротьба виховує характер, укріплює фізично. Взагалі – борці всебічно розвинуті хлопці і ця справа приносить мені задоволення. Не скажу, що боротьба для мене це моє життя . В цьому житті на першому місці для мене є сім’я і мої рідні. А боротьба – це моя праця! І я намагаюся робити її чесно.

– Під час зборів багато працюєш в парі з досвідченим борцем Валерієм Андрійцевим, чи змінилася твоя боротьба після роботи з майстром?
– З Валерієм Андрійцевим корисно стояти на функціоналку, витривалість, силу. Він дуже завзятий, дисциплінований, потужний борець. Безумовно, працюючи з Валерієм вчуся терпіти, не відступати, бути більш сконцентрованим.

– Щоби порадив молодим борцям?
– В першу чергу – терпіння! Адже не все виходить відразу. Потрібно день за днем додавати. Мати ціль і йти до неї. Слухати батьків і довіряти тренерам! Не думати, що вони радять, щось зайве. Всі їхні настанови виконувати. Інколи, коли слухаєш поради дорослих, виникає думка: «Навіщо це? Це якась маячня.» Однак, важливо чути, розуміти, практикувати вимоги наставників. З часом збагнеш навіщо так було робити. Вони краще знають. Тому важливо терпеливо працювати і вірити себе!

– Найважливіші якості, без яких не досягти успіху?
– Працьовитість, терпіння і характер!

– Кому би хотів подякувати за підтримку і допомогу?
– Всім хто в мене вірить! Насамперед моїм батькам. Рідним. Друзям, які за мене вболівають. Всім спаринг-партнерам! Звичайно, першим вчителям – Василю Івановичу та Дмитру Васильовичу Пасенкам. Своєму нинішньому наставнику – Віктору Володимировичу Глібенку. Всім тренерам збірної – Василю Петровичу Федоришину, Вадиму Заурбековичу Тасоєву. Головному тренеру Григорію Володимировичу Даньку. Асоціації спортивної боротьби України. Керівництву Асоціації Вільної боротьби України, Президенту Юрію Копитко, першому віце-президенту Едуарду Прощуку! Компанії Glusco та ТМ Лімо, всім меценатам, хто опікується боротьбою і підтримує борців!

– Данило, якось в аеропорту ти зізнався, що твоя головна ціль – Олімпійська медаль. Щиро дякую за приємну розмову і бажаю досягти мети!

Розмовляв: Олександр Пастухов