ХХХІІ Літні Олімпійські ігри вже стали історією. Спортсмени нашої збірної завоювали на цій Олімпіаді 19 нагород, 10 з яких на рахунку представників Збройних Сил України. Сьогодні наша розповідь про представницю Центрального спортивного клубу ЗС України бронзову призерку з вільної боротьби Ірину Коляденко.

– Ірина, чому вільна боротьба? І як взагалі Ви прийшли в спорт?

– Я народилася і виросла у місті Радомишль на Житомирщині. Так сталося, що родина моїх батьків розпалася, тому виховували мене бабуся з дідусем. Самі розумієте, що ніякого спортивного прикладу у мене в родині не було. Щобільше, я й досі вважаю, що не я обрала спорт і вільну боротьбу, зокрема, а вона обрала мене. У 2009 році, коли мені було 11 років, до нас на урок фізкультури прийшов тренер із вільної боротьби. Я була досить рухливою дівчинкою, тому, напевно, він звернув на мене увагу і запросив на пробне тренування. Мовляв, сподобається, будеш займатися, ні – ніхто нікому нічого не винен. Першим моїм тренером був Руслан Володимирович Козенко. Саме він привів мене у вільну боротьбу. До речі, Руслан Володимирович й досі тренує дітей в Радомишлі і, впевнена, відкриє дорогу у великий спорт ще багатьом хлопчикам і дівчаткам.

Ось так я почала займатися вільною боротьбою. Було важко, але я не зупинялася, адже хотіла довести всім і насамперед собі, що я можу досягти певних успіхів.

– На Олімпіаду Ви їхали в статусі фавориту чи у вільній боротьбі фаворитів немає?

– Напередодні Олімпіади я виграла чемпіонат Європи і виборола «срібло» на світовій першості. На чемпіонаті світу я виступала в іншій ваговій категорії – до 65 кг. В олімпійському рейтингу я була аж 36-ю. Тому ніякої самовпевненості й тим більше недооцінки суперниць в мене не було. Просто виходила на килим і викладалася на повну. А щодо фаворитів у вільній боротьбі, то певно так, вони є. Наприклад, свій полуфінальний бій я програла Айсулуу Тинибековій з Киргизстану, яка є чинною чемпіонкою світу у цій ваговій категорії.

– Ну тепер вже Ви в когорті фаворитів і нехай Вас бояться суперниці. А які перші емоції були, коли вибороли Олімпійську медаль і хто першим Вас привітав?

– Не можу сказати, що були якісь надзвичайні емоції. Звісно, радість, але на тлі втомленості та навіть виснаженості. Радість і задоволення від того, що колосальні зусилля, які була витрачені на цей шлях, дали такий чудовий результат. А привітав, звісно, мій тренер – Володимир Яременко. Він завжди поруч зі мною.

– До речі, щодо тренера. Нещодавно всі були зворушені Вашим вчинком, коли ви подарували тренерові квартиру в Ірпені, яку виділила облрада. Розкажіть про це.

– Мій вчинок – подяка тренеру за його роботу, яка зазвичай, на жаль, залишається недооціненою. Володимир Яременко завжди поруч зі мною упродовж останніх восьми років. Найтяжчих і найнапруженіших років. Усі мої досягнення – на 50 відсотків належать йому. Робота спортсмена на килимі – це, так би мовити, верхівка айсбергу, яку бачать усі. А робота тренера завжди залишається «за кадром». Тому цей жест із подарованою квартирою, це моя подяка йому за вкладений в мене час, сили і знання. Він на це заслуговує. До речі, мене неприємно здивували люди, які писали під моїм повідомленням про рішення подарувати квартиру негативні коментарі. Дуже прикро було читати про всілякі «договірняки» та те, що начебто мене «змусили це зробити». Повірте, це абсолютно моє рішення, щире і від чистого серця.

– Наскільки я знаю, місцева влада знайшла вихід із ситуації і Ви тепер також маєте квартиру. А де Ви жили до цього?

– В Ірпені я мешкаю останні вісім років. Жила в гуртожитках, а останнім часом знімала невеличку квартиру-студію. І так сталося, що коли дізналися про моє рішення подарувати тренеру квартиру, з телебачення приїхали знімати сюжет. Ми виходимо з квартири, і тут нас зустрічають мер Ірпеня і представник інвестиційної компанії з сертифікатом на ще одну квартиру. Це було повною несподіванкою, але я безмірно вдячна цим людям.

– Що далі? Є сили і наснага зробити на Олімпіаді в Парижі бронзову нагороду золотою?

– По-перше, відновлення. І фізичне і моральне. Необхідно відновитися, перезавантажитися і з новими силами братися за роботу. Звісно, мрію завоювати олімпійське «золото». Я зізнаюся, що й у Токіо їхала з настроєм на перемогу. Але тоді, певно, мій час ще не прийшов. На Париж будемо готуватися. Є настрій, є амбіції – це головне.

– Ви представляєте Збройні Сили України. Що б Ви побажали нашим воїнам, які сьогодні ціною життя бережуть спокій країни?

– Так, дійсно, я представляю Центральний спортивний клуб ЗС України і вдячна їм за підтримку. А нашим воїнам хочу побажати незламної сили духу, позитивного мислення і здійснення всіх найзаповітніших мрій.

Дежерело: https://armyinform.com.ua/ Індрій Задубінний