До олімпійської медалі йшла 18 років!Алла, від першого вашого гучного успіху, бронзової медалі ЧС-2010, до бронзи Токіо минуло 11 років. Яка медаль приємніша?

Звісно, ​​Олімпійських ігор! Я до неї йшла все спортивне життя – 18 років загальної праці! Якби не було цієї медалі, напевно, залишилася б нереалізованою спортсменкою. Тепер почуваюся реалізованою не лише як спортсменка, а й як людина.

-Кар’єру завершуєте чи ще є сили на підкорення нових вершин?

– Нові горизонти я ще побачу, але навряд чи вони будуть пов’язані зі спортом. Кар’єру офіційно не завершила. Взяла паузу на роздуми. Зараз відпочиваю, але форму підтримуватиму все життя, не можна себе запускати.

– Повернемося до Токіо. Чи були побоювання, що в поєдинку за бронзу судді можуть допомогти японці Сарі Досі?

– Ні. Про це навіть не замислювалася перед сутичкою. Зрозуміло, що судді – прості люди, у них можуть виникнути симпатії до певної спортсменки. Проте боротьба – не художня гімнастика. Якщо ти здійснив чітку дію, тобі не можуть не зарахувати бали. Якщо ти покладеш суперника на туші або проведеш результативну дію, судді не можуть її не оцінити. Тим більше, у нас троє суддів.

–У півфіналі ви поступилися майбутній чемпіонці Токіо американці Тамарі Менсе-Сток 4:10. Вона заслужила на золото?

-Якщо вона стояла на вищому п’єдесталі того дня і тієї хвилини, значить, вона виявилася найсильнішою. Єдиноборства – з тих видів спорту, що дай провести бій через п’ять хвилин, результат може бути зовсім іншим. Ти можеш десять разів перемогти опонента, але на Олімпіаді програти йому. Чи навпаки. Усього шість хвилин, від яких залежить твоє життя… У ті шість хвилин Тамара була найкращою, вона заслужено здобула своє золото. В останні роки вона набрала чудової форми. Вона також чинна чемпіонка світу.

–Раніше її перемагали?

– Я вперше з нею боролася. Тільки на навчально-тренувальних зборах спарингувала з нею, але тоді вона не знаходилася в оптимальній формі, як зараз.

–З чим пов’язуєте той факт, що у Токіо українські борці вибороли чотири медалі?

-Про греко-римську боротьбу говорити не можу, некомпетентна у цьому питанні. В Асоціації вільної боротьби змінилося керівництво. Прийшли молоді люди, які всім серцем люблять боротьбу та вкладають душу в неї, стимулюють нас грошовими преміями, чого раніше не було. Коли твою працю оцінюють, з’являється мотивація, легко працюється. У важкі дні тебе не засуджують, а підтримують. Це дуже важливо.

Життя циклічне. Після падіння завжди йде підйом, чорна смуга змінюється білою. Не може бути погано.

-Як і не може завжди бути добре…

-Ніщо не вічне, ви ж знаєте (посміхається).

Токіо та Ріо-де-Жанейро – це як біле та чорне

–На Олімпіаді у Ріо-2016 ви програли у першому поєдинку. Через те, що виступали не у своїй ваговій категорії (до 75 кг)?

Основна причина в тому, що я була слабшою за свою суперницю в той момент. Але, звісно, ​​цей факт також вплинув на результат. Я зробила багато тактичних та технічних помилок. До Токіо їх виправила і до цих Ігор підійшла вже у найкращій формі.

– Наскільки складно борцям ганяти вагу? Легше скинути чи набрати?

-Раніше була впевнена, що важче скидати. Це негативно впливає на організм людини. Але після того, як довелося набирати вагу, і це у мене не зовсім вийшло, я змінила рішення – скидати вагу легше.

–Які спогади від самих столиць Ігор – Ріо та Токіо?

-Це зовсім різні міста. Це те саме, що порівнювати біле з чорним. Ріо-де-Жанейро – місто з низьким рівнем життя, жахливою санітарією, небезпечним середовищем, криміналом. У центрі міста тече річка, куди зливають усі стоки. У Токіо ж найвищий рівень життя. Всі люди організовані, скрізь порядок сортують сміття. При вході до приміщення винаймають взуття.

Токіо – як будинок, за яким стежать, і там завжди затишок та порядок. Токіо та Японія – це зразок того, як мають бути обладнані спортивні зали та манежі та в цілому життя сучасної людини. Я не зустріла жодного японця, який викинув би сміття посеред вулиці.

– Де бронзову медаль зберігаєте?

-Вдома в шухляді (висувний ящик меблів), лежить на самому видному місці. До мене все ще приходять багато друзів і всі хочуть потримати медаль у руках, сфотографуватися.

– Син уже награвся?

-Так. Вже все. Ігор тренується та мріє про власну медаль.

–Скільки йому?

-Вісім.

-Чи піде по дорозі батьків?

– Я сподіваюся, але життя покаже.Знаю, що ви мрієте про дівчинку. Процес пішов?

Поки що ні (сміється).

-Чоловік Олексій Мельник за сумісництвом та ваш тренер. Це легко чи, навпаки, складно?

Це складно. Вважаю, має бути поділ між особистим життям та роботою. Але є як є. Виходить, ми разом 24/7. Робота кипить не лише у залі, а й удома. Ми говоримо, обговорюємо, прокручуємо всі моменти, пов’язані із боротьбою. Звичайно, це непросто, і трапляються конфлікти, які потрібно вирішувати.

-Як ви взагалі познайомились?

– Нас звела боротьба. Ми були знайомі ще до стосунків. Якось поспілкувалися та зрозуміли, що цього мало. І вирішили весь час бути разом, та ось так уже дванадцять років. Не можемо довго один без одного (сміється).

–Тобто це не було кохання з першого погляду?

– Я знала його, але особисто ми не спілкувалися. Але коли поспілкувалися віч-на-віч, іскра швидко запалилася.

-Хто зробив перший крок назустріч?

-Льоша.

«Все ще чекаю на квартиру від мера Львова»

–Що найскладніше у вільній боротьбі?

– У кожного свої труднощі. Комусь – фізична підготовка, робота у тренажерному залі, другому – розтяжка, третьому – спаринги, четвертому – самі змагання. Мені ж складно дотримуватись суворого режиму протягом багатьох років. Я дуже імпульсивна людина, мені важко звикати до стабільності та систематичності, робити одні й ті самі повторення день у день. Складно перебувати весь час поза домом, всі ці роз’їзди втомлюють.

–Як ви прийшли у боротьбу? І чи довго боролися зі стереотипом, що боротьба не для жінок?

– Двоюрідна сестра займалася вільною боротьбою, і я, як усі діти, теж вирішила спробувати – а що ж там такого цікавого? Сестра довгий час мені відмовляла, бо я відвідувала багато секцій, але ніде не затримувалася. Вона думала, що те саме буде з боротьбою – схожу трохи і кину, а вона червонітиме за мене. Але я затрималася вже 18 років. З 14 років займаюся боротьбою.

-Як змінилося життя після Олімпіади?

-Одразу після медалі було багато інтерв’ю, зйомок. Нині все заспокоїлося, увага стихла.

Тепер я повністю задоволена життям, задоволена тим, що стільки років віддала боротьбі. Якщо раніше були сумніви, чи правильний шлях я вибрала, то зараз все окупилося сторицею. Можу тепер вільно пропагувати людям спорт. Це те, заради чого варто жити. Такі емоції ні з чим не можна порівняти. І головне, тепер я почуваюся впевненою у житті людиною.

– Квартиру, яку обіцяв мер Львова Андрій Садовий, отримали?

–Поки немає. Чекаємо. Сподіваюся, він виконає свою обіцянку. Я народилася у Львові і до останнього представляла своє рідне місто.

– Зараз де живете?

– У Боярці, під Києвом.

«Вирішую, чим зайнятися далі»

–Як так закрутилося, що сестра вашого чоловіка – олімпійська чемпіонка Ірина Мерлені?

Чоловік тренував сестру. Льоша був з нею на навчально-тренувальних зборах. І я там була. Він готував її спочатку до Олімпіади-2004 в Афінах, потім до Ігор у Пекіні-2008. Я знала Льошу, але ми особливо не спілкувалися. Спілкуватися почали лише після Пекіна. Іра вже готувалася до Лондона-2012, і ми разом тренувалися. Можна сказати, він нас тренував двох, хоч ми були в різних категоріях. В Іри вже був кінець кар’єри, а в мене розпал. Незабаром Іра завершила кар’єру і почала приділяти увагу дітям, а я продовжила шлях до своєї медалі.

–Зараз близько спілкуєтесь?

– Вона живе у Хмельницькому. Коли приїжджаємо до батьків, звичайно, спілкуємося за чашкою чаю.

–Мерлені – медійна особистість. Ви – повна їй протилежність, ведете скромне життя. Після Олімпіади не було бажання спробувати себе у різних шоу?

-Кожна людина отримує насолоду від чогось свого. Іра все життя мріяла співати, танцювати, бути на сцені. Вона навіть задля цього Олімпіаду виграла, мовляв, це допоможе їй виконати мрію, і вона стане відомою.

Для мене олімпійська медаль – це насамперед реалізація себе після довгих років копіткої праці. І не тільки мого, а й чоловіка, сина, мами, тренерів, людей, які оточують мене.

Я не медійна людина. Не люблю уваги. Вважаю за краще тиху гавань. Живу у приватному будинку. У мене кури, город. Я обожнюю, коли в будинку збираються сім’я та друзі. Смажимо шашлик, п’ємо чай, їмо торт, спілкуємось у невеликому колі людей до двадцяти чоловік.

–Зовсім таке невелике коло людей…

-Найближчі… (сміється). Перед тисячами чи мільйонами мені ніяково. Почуваюся скуто в компанії чужих людей.

-Що далі?

-Ви не повірите, але сама ще не знаю. Думок та планів багато, але ще не визначилася. Поки займаюся сином – вожу його до школи, англійською, робимо уроки. Допомагаю чоловікові тренувати дітей у секції вільної боротьби. Наводжу порядки вдома.

https://kp.ua/ Валерій Пригорницький