Шлях Надії Соколовської до світового визнання розпочався не в професійних центрах олімпійської підготовки, а в звичайних полтавських залах, де батько став першим наставником. Полтава виховала атлетку з унікальними фізичними даними, а й особистість. Сьогодні 20-річна борчиня демонструє світу професіоналізм на килимі.

2025 рік став для спортсменки часом великих перемог і ще більших викликів. Повернення у великий спорт після операції на плечі, зміна вагової категорії. Шлях до поясу чемпіонки світу виявився непростим. У залі її називають боксершою, а суперниці бояться її мертвої хватки, проте в житті Надія Соколовська не вміє по-справжньому злитися на людей. Їй ламали вухо, виривали волосся в сутичках, але спортсменка жодного разу не пошкодувала про вибір на користь килима.

Надія Соколовська – борчиня з Полтави, яка в 20 років має титул чемпіонки світу та Європи. Нещодавно спортсменка стала переможницею Чемпіонату Європи з вільної боротьби серед молоді. Полтавська борчиня виявилася сильнішою за всіх конкуренток у ваговій категорії до 72 кг. На шляху до медалі спортсменка здолала представниць Росії та Польщі.

У великому інтерв’ю ЗМІСТу борчиня розповідає про ціну золотого поясу, мрії про Олімпіаду-2028 та як їй вдається здобувати першість на міжнародних змаганнях.

«Якщо я можу ходити – я боротимуся»
Не всі змагання були вдалими. На чемпіонаті Європи U-20 у місті Новий Сад, виходячи у фінал, спортсменка отримала серйозну травму плеча, отримала надриви зв’язок і біцепса. Глядачі та камера зафіксували гучний хруст під час падіння. Попри біль, вона не стала відмовлятися від змагань і вийшла на бронзовий поєдинок:

«Я впала прямо перед камерою трансляції. Дівчата казали, що було чутно хрускіт. Мене хотіли зняти зі змагань, казали: “Здоров’я головніше”. А я розуміла, що можу перемогти ту дівчинку за третє місце. Якщо я ще ходити можу – я буду боротися. Лікар дав знеболювальне, хоча воно не дуже й допомогло. Я вийшла і забрала ту бронзу», – згадує спортсменка.

Тільки через кілька місяців, коли Надія зрозуміла, що не може навіть висіти на турніку, вона пішла на операцію. Півроку відновлення і знову золота медаль Європи.

«Надю, ти щойно пройшлася по золотій медалістці»
2025 рік Надія Соколовська розпочала з міжнародного золота в новій для себе ваговій категорії – 76 кг. Це був перший виступ через чотири місяці після операції на плечі. Спортсменка розповідає, що починати було страшно. Тоді, у Румунії борчиня вийшла на сутичку з дівчиною, яка на той момент була чинною чемпіонкою Європи. Полтавка згадує, що навіть не знала про титули суперниці, поки не перемогла її. Тренери потім ставили її в приклад іншим: спортсменка після операції вийшла і навіть не відчула «золоту» медалістку. Ця впевненість допомогла їй і пізніше, на чемпіонаті Європи в Італії, де в Надії була найважча сітка – п’ять виснажливих сутичок.

«У Румунії на міжнародному турнірі у мене була сутичка з дівчинкою. Я знала, що вона сильна, але не знала, що вона чинна чемпіонка Європи U-23. Я просто вийшла і перемогла. Тільки потім мені сказали: “Надю, ти щойно пройшлася по золотій медалістці й навіть не помітила цього”. Це дало шалену впевненість».

На зборах у Румунії за два місяці до чемпіонату Європи місцеві тренери скептично поставилися до молодої спортсменки:

«Вони сміялися і питали: “І що, ти переможеш? Ну цей чемпіонат ти ж перемогла”. А я кажу: “Хлопці, звісно приїду з перемогою”».

На чемпіонаті Європи вона вийшла на килим і перемогла. Після цього румуни жартома пророкували їй золоту медаль чемпіонату світу. Надія відповіла обережно:

«Якщо я приїду – буде “золото”. І слова я дотрималася».

Керамічне «золото» з Італії і складнощі дороги.

Як полтавська спортсменка їздить на змагання
На чемпіонаті Європи в Італії у борчині була найважча категорія і п’ять сутичок. У всіх інших дівчат було менше, але саме Надії довелося боротися за кожен сантиметр килима. Медалі там були керамічними:

«Це красиво, але дуже ризиковано, бо багато хто не доносить їх навіть до дверей готелю, адже медалі розбиваються. Моя доїхала цілою».

А ось дорога на чемпіонат світу в Болгарію ледь не закінчилася для спортсменки, навіть не розпочавшись. На кордоні з’ясувалося, що її новий паспорт у базі даних значиться як загублений. Поки команда їхала далі, Надія поверталася назад, щоб активувати інший документ і загалом у дорозі провела три доби.

До місця змагань у гірському Самокові вона прибула о шостій вечора, а через півгодини вже тренувалася. Подруги спортсменки з Казахстану жартували, що вона не зможе тепер виступити. Через відсутність часу на адаптацію почувалася погано, було запаморочення, втрату фокусу уваги, тож тренер буквально підіймав її силою з підлоги. Наступного ранку о сьомій було зважування, а вже о десятій змагання, де борчиня таки виступила.

П’ять сутичок і повний зал

У Надії є незвичний для багатьох спосіб відновлення: вона спить між сутичками прямо в залі. Саме під час такої тихої години на чемпіонаті світу стався кумедний випадок. Поруч із нею стояли монгольські спортсменки й, не впізнавши в чоловікові поруч її батька, почали обговорювати майбутню сутичку.

«Вони кажуть: “О, українка випала в жеребкуванні на китаянку, зараз відчує азіатський темп”. А я полюбляю такий азарт. Мені це дає не стільки сили, скільки настрій», – ділиться борчиня.

Результат був миттєвим, бо вже через півтори хвилини полтавка перемогла суперницю. Потім була турчанка, з якою вони борються на кожному турнірі і товаришують поза килимом. У фінальній сутичці з індіанкою зал був майже повним, що рідкість для кінця змагань, коли більшість спортсменів уже роз’їхалися по готелях.

«Я виходжу і бачу майже повну залу. Усі залишилися на цю сутичку подивитися. Я була шокована».

Фінальна сутичка з представницею Індії тривала всього 40 секунд. Перед виходом на килим Надія, як завжди спала. Борчиня з усмішкою згадує, що коли вона тільки розплющила очі після сну, побачила суперницю, яка сиділа навпроти й пильно дивилася, чи спить суперниця.

На чемпіонаті світу Надія провела п’ять сутичок. За перемогу борчиня отримала чемпіонський пояс, який дають лише за «золото» на дорослому чи молодіжному рівні. Окрім поясу, вона привезла з собою й нове прізвисько – «Боксерша»:

«Я обіцяла тренеру з боксу, що якщо вийду у фінал, то зроблю “трієчку”. Я перемогла і зробила це прямо на килимі. Після цього два дні весь зал називав мене боксершею».

Зламане вухо та вирване волосся
Попри стереотипи, Надія Соколовська з усмішкою розповідає про поламане вухо, яке отримала ще у 2022-му під час сутички з гречанкою, з якою тепер товаришує.

«У хлопців вуха стирчать, а в мене воно ювелірне. Я його постійно викачувала, не хотіла, щоб воно псувало вигляд. Хлопці часто дивуються: “Ти? Ти боксуєш і борешся? Взагалі не схоже!”. А що, я маю виглядати як хлопець? Мені комфортно бути собою».

Борчиня зізнається, що на змаганнях найбільше страждає волосся. Якщо не заплести тугі коси, суперниці можуть випадково вирвати цілі пасма.

Шлях до Олімпіади-2028
2023 рік випав із міжнародного календаря спорстменки через принципову позицію збірної України – бойкот змагань, куди допускали атлетів із країн-агресорів. Зараз вони повертаються під нейтральним прапором (AIN). Замість прапора був сірий квадрат, а на трико заборонена будь-яка державна символіка, лише прізвище та абревіатура.

У 2025 році на Чемпіонаті Європи полтавці довелося зустрітися з такими суперницями віч-на-віч. Вона згадує, що першою була білоруска, а потім доля двічі звела її з однією і тією ж росіянкою – у третій сутичці та у фіналі.

«Я два рази впевнено її перемогла. Відмовитися від сутички ми не можемо, але маємо чіткий внутрішній протокол: жодних рукостискань. Ми не тиснемо руки ані їм, ані їхнім тренерам. Це наша позиція», – каже Надія.

У боротьбі традиційне рукостискання до і після сутички вважається виявом поваги, але для українців цей жест зараз неможливий. Іноді на емоціях, особливо після програшу, дівчата можуть мимоволі прийняти допомогу. Наприклад, коли суперниця намагається підняти тебе з килима. У такі моменти спортсменка може бути настільки засмучена, що плаче і просто не помічає, хто саме простягає руку.

Перемоги над нейтральними суперницями для Надії – це доказ того, що українська школа боротьби сильніша за будь-які обставини та обмеження. Зараз мета Надії – Олімпійські ігри 2028 року. Вона впевнена, що головне – правильно підготувати себе до турніру.

«Я планую перемогти на Олімпіаді, а далі вже думати – залишатися в спорті чи ні. Мені тоді буде всього 22. Поки що план один: тільки перемагати».

Десять тренувань на тиждень
Спортивний режим Надії – це стабільні десять тренувань з понеділка по суботу, двічі на день по дві години. Проте вона чесно зізнається, що іноді дозволяє собі бути просто дівчиною.

«Буває, що три дні тренуєшся-тренуєшся, а потім розумієш: треба “профілонити”, зробити навантаження легшим. Можу пропустити ранішнє тренування або замінити його на щось простіше. Це нормально, коли ти відчуваєш своє тіло», – розповідає чемпіонка.

Вибір на користь боротьби не був очевидним. У дитинстві Надія займалася гімнастикою, боксом і серйозно захоплювалася баскетболом. Високий зріст (177 см) давав їй переваги на майданчику, і вона зізнається, що якби не наполегливість батька, можливо, залишилася б у командному спорті. Але боротьба «затягнула» перемогами: відбір за відбором, виїзд на Європу і вибір зроблений.

Тренування через Zoom
Щоб досягти нинішніх результатів, Надії довелося змінити кілька шкіл у Полтаві. Від звичайних гімназій до спроб створити клас борців. Проте основною проблемою в рідному місті стала відсутність спаринг-партнерів.

Щоб досягти нинішніх результатів, Надії довелося змінити кілька шкіл у Полтаві. Від звичайних гімназій до спроб створити клас борців. Проте основною проблемою в рідному місті стала відсутність спаринг-партнерів.

«Хлопці – це інша боротьба, фізична сила. Та й у підлітковому віці їм часто не подобається стояти в парі з дівчинкою. Нас було всього двоє-троє, тому мене перевели до Львівського фахового коледжу. Там було багато дівчат, які добре боролися».

Попри те, що Надія тренувалася у Львові, її головним наставником завжди залишався батько. Навіть на відстані він контролював кожен рух. Зараз Надія навчається заочно у полтавському педуніверситеті на спеціальності «Психологія»:

«Мені завжди було цікаво, чому людина вчинила саме так. Через це я навіть не можу по-справжньому злитись. Розумію мотиви іншого, мені стає неприємно, але злості немає. У психології я відчуваю себе на своєму місці».

У родині борчині всі займаються спортом або були до нього дотичними. Мама займалася гімнастикою та боротьбою, сестра – призерка чемпіонатів Європи. Проте доля Надії була визначена ще в дитинстві. У тата зберігся архівний запис, де півторарічна Надя сидить на підлозі, а батько запитує: «Будеш світ вигравати? Обіцяєш?» І вона впевнено відповіла: «Обіцяю». Через 18 років вона стримала слов і продовжує свій шлях у спорті.

Джерело: https://zmist.pl.ua/